29 серпня – День пам’яті Захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.
З цією датою пов’язаний один із найтрагічніших епізодів російсько-української війни до повномасштабного вторгнення – вихід українських воїнів із оточення під Іловайськом.
Російсько-українська війна розпочалася 20 лютого 2014 року, а бої за Іловайськ в серпні того ж року стали однією із кульмінаційних точок її початкової стадії.
29 серпня 2014 року російські війська розстріляли колони українських військових під час їхнього виходу з оточення під Іловайськом. Українські воїни проявили героїзм та спротив ворогу, однак зазнали великих втрат.
На полях із соняшником у “зеленому коридорі” під ворожим вогнем полягло
366 українських воїнів, 429 – зазнали поранень, 158 – зникли безвісти, 300 – опинилися в полоні.
В цей день ми згадуємо тих, хто загинув в Іловайській трагедії, а також десятки тисяч полеглих від 2014 року в сучасній російсько-українській війні, серед яких чимало жінок.
На початок 2025 року в ЗСУ служить понад 70 000 жінок, і це найвищий показник кількості жінок в арміях світу, в тому числі армії НАТО.
Ярина Чорногуз – українська поетеса, волонтерка, військовослужбовиця, морський піхотинець, бойовий медик, розвідниця Збройних сил України, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року. Закінчила Могилянку і пішла на військову службу. У 2019 році вона доєдналася до команди добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Згодом, пройшовши додаткове навчання, стала бойовим медиком у морській піхоті.
Нині Ярина є частиною команди 140-го окремого розвідувального батальйону морської піхоти на посаді бойового медика взводу. Але працює і як розвідниця, пройшла курс військового застосування БПЛА від Центру підтримки аеророзвідки.
У 2022 році Президент Володимир Зеленський нагородив бойову медикиню медаллю «За врятоване життя».
За версією журналу «Forbes», Ярина Чорногуз увійшла до переліку топ-50 лідерок України у 2023 році.
Наталя Бабеуш. Жінка два місяці у підземеллі «Азовсталі» готувала з води і сухпайків їжу для дітей і дорослих.
Дві імпровізовані кухні Наталі знищили бомби. Одна була просто неба, і там вціліла тільки каструля, а друга – під дахом, але туди теж прилетіло. Тому згодом жінка почала готувати в підземеллі, на сходах. З реманенту в неї була напівспалена каструля та щось схоже на мангал.
Під час повномасштабного російського вторгнення, коли вдома стало небезпечно, вони з чоловіком перейшли до заводського бункера. Під землею на глибині 3–4 метри прожили два місяці до евакуації. У сховку з ними перебувало близько 40 людей включно з вісьмома дітьми. Наймолодшій дитині було два роки.
Їжу доводилося суттєво економити. З запасів були крупи, які прихопили деякі родини, й те, що в сухпайках. Тому в основному їли суп – раз на день. «Фірмовий» суп, на якому виживали люди з Наталиного бункера, мав простий рецепт: на 30 літрів води з промислових резервуарів одна-дві консерви з сухпайків.
На вечерю був тільки чай.
Валентина Макаренко. Волонтерка і вокалістка, яка після загибелі батька пішла на фронт і сама загинула в бою. Народилася в місті Кропивницькому. Життєві плани були призупинені з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. Коли батько Валентини, Віталій Філіпов, пішов на фронт добровольцем під позивним «Патон», вона стала активною волонтеркою – допомагала йому та його побратимам із забезпеченням усім необхідним.
Отримавши восени 2022 року звістку про загибель батька поблизу Балаклії на Харківщині, Валентина вирішила продовжити його справу та долучитися до Сил оборони України. Вона створила благодійний фонд «Патон», пройшла курси тактичної військової медицини й влітку 2023 року приєдналася до 4-ї окремої танкової бригади кулеметницею.
9 січня 2024 року під час виконання бойового завдання на Харківщині Валентина Макаренко загинула від прямого влучання протитанкової керованої ракети в машину, якою вона з побратимами поверталася з позицій.
Марина Гриценко (позивний «Мері»). Бойова медикиня, пластунка, в цивільному житті – головна зберігачка фондів Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Галагана. Загинула на фронті 7 серпня 2025 року.
Їй було 39.
Родом із Ріпок, що на Чернігівщині. Захоплювалась музикою та українською історичною обрядовістю. З лютого 2023 року Марина стала стрільцем-санітаром у 3-й окремій штурмовій бригаді. Молодша сержантка.
Брала участь у боях за Харківщину. У травні 2025-го нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня як медикиня 1-го штурмового батальйону бригади.
За те, що "довела свою відданість і хоробрість, рятуючи побратимів на передовій".
Загинула разом із двома побратимами від ворожого дрона під час виконання бойового завдання....
Майже 100 медійників загинули у період російсько-української війни (семеро з них – іноземці)...
